Клієнтка адвоката ЛИТВИНЦЯ Ю.В. звернулась до органу ПФУ із заявою про перерахунок їй пенсії на підставі довідок, виданих Пенсійним фондом Російської Федерації в Джанскойському районі окупованої Республіки Крим. Не зважаючи на те, що вказані документи були надані уповноваженим державним органом Російської Федерацій (Пенсійним фондом РФ), саме до якого з цього приводу, з власної ініціативи, зверталось управління ПФУ, його Рішенням пенсіонеру було відмовило у підтверджені трудового стажу цими документами та у проведенні перерахунку пенсії з урахуванням таких довідок.
При цьому, підставою відмови стало не те, що надані Пенсійним фондом РФ документи не підтверджують стаж роботи, а те, що вони направлені управлінням Пенсійного фонду РФ в Джанкойському районі окупованої Республіки Крим.
Приймаючи таке Рішення, орган ПФУ послався на норми п. 2, 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».
Вважаючи таке Рішення органу ПФУ незаконним — адвокат ЛИТВИНЕЦЬ Ю.В. підготував відповідний позов до Запорізького окружного суду, який позов задовольнив (справа №0840/3466/18).
Обґрунтування позовних вимог.
1. Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637. Відповідно до вказаного Порядку основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. Для підтвердження трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Відповідно до п. 23 цього Порядку документи, що подаються для підтвердження трудової діяльності, повинні бути підписані посадовими особами і засвідчені печаткою (у разі наявності).
За таких обставин, надані органу ПФУ документи цілком відповідають вимогам Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637) та повинні бути прийняті управлінням ПФУ для підтвердження трудового стажу.
2. Із запитом про надання довідок з архівних установ відповідач звернувся з власної ініціативи і володів інформацією про те, що архівні довідки будуть надані установами, які перебувають на окупованій території.
3. Згідно зі ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Взаємодія з питань пенсійного забезпечення між Україною та Російською Федерацією врегульовано Угодою про гарантії прав громадян – учасників СНД в області пенсійного забезпечення від 13.03.1992 (далі – Угода).
Статтею 6 Угоди передбачено, що для визначення права на пенсію громадянам держав — учасниць СНД зараховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з держав, а також на території колишнього СРСР за час до набрання чинності цією Угодою.
Згідно зі ст. 11 зазначеної Угоди необхідні для пенсійного забезпечення документи, видані на території держав – учасниць СНД та держав, які входили до складу СРСР до 1 грудня 1991 року, приймаються на території держав – учасниць СНД без легалізації.
Приймаючи рішення про відмову у проведенні перерахунку пенсії управління ПФУ взагалі не взяло до уваги положення Угоди.
4. Російська воєнна операція з лютого 2014 року на Кримському півострові завершилась його триваючою окупацією з подальшою анексією, а на Сході України — встановленням незаконними збройними формуваннями контролю над окремими територіями. Ситуація супроводжується складнощами у міжнародних, конституційних та інших політично-публічних правовідносинах. Це все зумовило «розломи» у забезпеченні правового статусу осіб, які опинились на окупованій території (Автономна Республіка Крим та місто Севастополь) та в протекторованих Російською Федерацією. Офіційною реакцією на окупацію Кримського півострова з позицій внутрішньодержавного права стало прийняття Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 р. (надалі — Закон № 1207-VII),
Ст. 5 Закону № 1207-VII Верховна Рада України проголосила, що Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території України. Водночас, усвідомлення відсутності реальної фізичної можливості виконати цю декларацію до припинення окупації, зумовили появу ч. 3 цієї ж статті — «відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права».
Юрисдикцію щодо Кримського півострова визнано РФ (зокрема, поширено дію законодавства РФ на територію Автономної Республіки Крим та міста Севастополя), а Росію визнано державою-окупантом міжнародними організаціями.
Проте, природні процеси людського життя, незалежно від соціально-політичних обставин, продовжуються. Значна частина з них стає підставою для виникнення, зміни чи припинення правовідносин, набуваючи властивостей юридичних фактів (фактів, що мають юридичне значення). І саме у місці їх поєднання з публічно-забезпечувальною діяльністю держави на сьогодні виникають істотні проблеми, що не дозволяють особам реалізувати у повному обсязі свій правовий статус.
Оперативно реагуючи на загрози суверенітету держави, у ст. 9 Закону №1207-VII визначено, що будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом; будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків (ч.ч. 2, 3).
У той же час, за приписами частини четвертої статті 9 Закону №1207-VII встановлення зв’язків та взаємодія органів державної влади України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України.
Тобто, Законодавець зробив виняток з загального правила щодо недійсності документів, виданими зазначеними вище органами. Саме зважаючи на вказані положення Закону (виняток із загального правила), відповідач і направив вищевказаний запит органам ПФ РФ. Проте отримавши відповідь на свій запит безпідставно відмовився здійснювати перерахунок пенсії.
Таким чином, документи отримані відповідачем на його ж запит одержані з дотриманням вимог Закону №1207- VII.
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України від 20.10.2011 р. № 12- рп/2011 (абз. 4 п. 3.4.) зазначено, що подані будь-якою фізичною або юридичною особою речі або документи (фактичні дані) не відповідають вимогам допустимості доказів, якщо вони одержані з порушенням прав і основоположних свобод людини, закріплених в Конституції України. Однак виданими документами (листом органу ПФ Російської Федерації та довідками, доданими до нього) жодних конституційних прав особи не порушено.
Органи державної влади та місцевого самоврядування в Україні використовують не документ окупаційної влади як підставу виникнення, зміни чи припинення правовідносин, а лише інформацію, задокументовану в ньому або будь-якому іншому джерелі, що дає можливість прийти до висновку про подію існування певного факту наявність певних обставин, що мають юридичне значення та надати вказаному факту правове значення за українським законодавством.
З метою виконання Україною її зобов’язань щодо дотримання принципів верховенства права — органи державної влади, місцевого самоврядування, суди зобов’язанні приймати рішення на підставі інформації у документах, виданих на тимчасово окупованій території України.
У п. 125 Консультативного висновку Міжнародного суду ООН від 21.06.1971 р. «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що невизнання управління окупованою територією не повинно призводити до позбавлення народу будь-яких переваг, які виникають з міжнародної співпраці. Зокрема, в той час, як офіційні дії окупаційної влади від імені та в інтересах народу окупованої території є незаконними та недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів, які можуть бути проігноровані лише на шкоду мешканцям окупованих територій.
Використовуючи вказаний правовий висновок, Європейський суд з прав людини у справах «Лоізіду проти Туречиини» («Loizidou v. Turkey», 18.12.1996 р., § 45), «Кіпр проти Туреччини» («Cyprus v. Turkey», 10.05.2001 р., §§ 91-96) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» («Mozer v. the Republic of Moldova and Russia», 23.02.2016 р., § 137) констатував, що Консультативний висновок Міжнародного Суду чітко показує, що зобов’язання не брати до уваги акти фактичних утворень не є абсолютним. Життя на відповідних територіях продовжується для їхніх мешканців. Це життя повинно бути стерпним, і права мешканців повинні захищатися фактичними органами влади; в інтересах жителів, акти цих органів не можуть просто ігноруватися третіми державами чи міжнародними організаціями, зокрема, судами. Інший підхід означав би позбавленню мешканців територій всіх їхніх прав кожного разу, коли вони будуть обговорюватися у міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімальних прав. Визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.
Таким чином, на сьогодні є достатні правові підстави використовувати задокументовану інформацію в документах, виданих органами окупаційної влади Автономної Республіки Крим та м. Севастополь, і не тільки громадянами, які проживають на окупованій території, але й громадянами, що проживають в Україні і отримують документи з такої території для реалізації своїх конституційних прав та свобод.
Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 щодо Юридичних наслідків для держав, що викликані триваючою присутністю Південної Африки в Намібії (Південно-Західна Африка) всупереч резолюції 276 (1970) Ради Безпеки, було вказано на обов’язок офіційних органів та посадових осіб держави приймати документи, видані окупаційною владою, оскільки невизнання таких документів тягне за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян («Namibia exception»).
Європейського суду з прав людини у справах проти Туреччини (зокрема, «Loizidou v. Turkey», «Cyprus v. Turkey»), а також Молдови та Росії (зокрема, «Mozer v. the Republic of Moldova and Russia», «Ilascu and Others v. Moldova and Russia»), ґрунтуючись на Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії (Namibia case), наголосив, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної сторони.
Такий висновок Європейського суду з прав людини слід розуміти в контексті сформульованого у згаданому Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії так званого «намібійського винятку», який є винятком із загального принципу щодо недійсності актів, у тому числі нормативних, які видані владою не визнаного на міжнародному рівні державного утворення. Зазначений виняток полягає в тому, що не можуть визнаватися недійсними всі документи, видані на окупованій території, оскільки це може зашкодити правам мешканців такої території.
